РОЗП’ЯТА ДУША НА ХРЕСТІ ВСЕВИШНЬОЇ ПЕЧАЛІ

24 листопада назавше ляже у літопис української  історії  скорботним днем пам’яті жертв Голодомору . Наша держава згадала найбільшу трагедію українського народу та вшанувала пам'ять про невинно убієнних і закатованих.

Цього печального розп’ятого загальнонаціональною тугою дня повсюди у Долинському районі ( Івано-Франківської області) були приспущені державні прапори з чорними стрічками, у храмах правили Богослужіння, а біля хреста Жертвам голодомору 1933-го року відбувся поминальний реквієм-панахида.

Біля підніжжя Хреста – символічний вівтар. На ньому чорна хлібина зі свічкою та грона червоної калини, які є одвічним пам’ятним знаком, що уособлює нашу націю. Чорне полотно з  понівечених  людських  душ  та тіл сьогодні  накрило  заплакану   українську землю. Хвилина мовчання та смутку повисла важкою хмарою над кожним містом і селом.

На скорботний захід прибули керівники виконавчої та законодавчої влади, органів місцевого самоврядування, духовні отці, свідки голодоморів, представники політичних партій, громадських та молодіжних організацій, вчителі й учні шкіл міста, жителі Долинщини.

Важко повірити, але факт залишається фактом, що в 1932-33 роках одна з найбільших житниць колишнього Союзу РСР опинилася віч-на-віч із голодною смертю, що Жовтий князь вершив на цій землі небачену і жорстоку трагедію. Як наслідок, Україна втратила від семи до десяти мільйонів чоловік.

Ще й досі стогне під густо вкритими великими і малими, відомими і невідомими могилами наша земля. Той біль не злічить й не втамує  ні одне століття.

Як знак вічної пам’яті про невинно закатованих до Хреста Голодомору поклали  вінки та квіти.

Священики  провели  поминальну молитву за душі репресованих, у якій подумки злилися мільйони сердець у всій Україні.

У ті злощасні 32-33-ті роки біда  стукала в домівки наших земляків і вони, не маючи іншого виходу, зі смутком та відчаєм відкривали їй навстіж двері. Що коїлось тоді на Україні й моторошно подумати, а пам’ять жива на устах очевидців. Про трагічні роки, які тримали в задушному мордуванні наш народ, згадала очевидиця тих подій Клара Тупиця.

Наше покоління не має права просто перегорнути цю трагічну сторінку історії, яка випалена могилами співвітчизників, бо забувши про неї, ми не просто будемо топтати їхню пам'ять, ми втратимо свою самобутність та власну гідність.

Тепер, коли Україна обома кольорами стягу отримала вольність від неба й землі, пам’ятаймо, як під чужим ярмом з хатин  українців вимітали останню крихту хліба. Дітки пухли з голоду, а бідні матері дивлячись на це, потиху втрачали здоровий глузд. Це  було штучне винищення нашої нації, масштаби демографічної катастрофи, якої зазнали українці, просто вражають світ.

У наш час – це скорботна пам'ять трагедії, що випала на наш народ. Колись же кожен день розпочинався з нової смерті, яка косила мільйони невинних душ, і, заглядаючи в очі один одному, вони питали: «Правда, це не я, правда, це не зі мною. Мамо, правда, моя сестричка й  братик ще доживуть до завтра?...» Це дійсно гірка правда, яка в руках радянської влади торжествувала, засіваючи болем та трупами українську землю.

Того скорботного осіннього дня 2012 року в оселях сіл чи міських багатоповерхівках горіли у вікнах свічечки за невинно убієнними співвітчизниками як спомин чорного минулого,  як частинка тієї незагоєної  рани, що кровоточитиме ще довго в серці нашої держави та пам’яті нашого народу.